Сіверська міська рада

Меню

Меню

Історія Сіверська

З 1571 р ближче до гирла р. Бахмут, для забезпечення охорони південних кордонів Російської держави від кримсько-татарських нападів стояла Бахмутська сторожа.

Черногоровка

Перші зимівники запорізьких козаків біля річки Бахмут з’являються в кінця XVI – початку XVII століть. Тут в 1851 році утворено село Черногоровка (мікрорайон міста). За назвою села отримала найменування передскіфського Черногоровськие культура раннього залізного віку (IX-VII століттях до н. е.).

Старий Млин

На правій стороні річки Бахмут і її притоки річки Яма козаки заснували поселення Старий Млин, яке в 1768 р увійшло до складу рангової дачі генерала Радівона Депрерадовіча. Старий Млин отримала назву Радивонівка (мікрорайон міста). За даними 1859 року тут існувало поселення Старий Млин (Родіоновка), панське село, над Бахмуткою, де було 15 дворів і 503 людини.

Ямское

У 1859 році на правобережжі річки Кам’янка засноване село Марченко (мікрорайон Ямський).

У 1881 році почав працювати Каменська державна зрошувальна ділянка з Агрошколою (пізніше сільськогосподарський технікум).

З появою залізниці (1908-1911 рр.) і доломітного заводу (1909-1913 рр.) Виникає селище Яма, яке до 1959 року було адміністративним центром Ямського району. У 1961 році селище отримало статус міста. 2 серпня 1973 місто Яма був перейменований в Сіверськ і виведений зі складу Лиманської міської ради.

І виникло місто Сіверськ…

(Указом Президіуму Верховної Ради Української Республіки від 2 серпня 1973 року місто Яма Артемівського району перейменовано у місто Сіверськ)

     Звідки ж  пішла його перша назва – Яма?!

    Освоєння нашої місцевості  відноситься до далеких часів другої половини XVIII століття. Село Радивонівка заселено засновником села Комишуваха Радивоном  Прерадовичем. У 1768-1770 рр. уся ця земля поступила  у рангову дачу засновника Слов’яносербії  генералу Р.Є. Прерадовичу та його сину подполковнику  Волошанського гусарського полку Івану Радивоновичу  Прерадовичу (за деякими даними, що саме у 1770 році ці землі йому віддала імператриця Єлизавета Петрівна).У 1781-1787 рр. по 4-й ревізії, населення у селі Радивонівка був 61 двір, 175 чоловіків; 168 жінок; землі 1221 десятина 97,3 сажня.     Селище розташовується на правій стороні ріки Бахмут по обидві сторони річки Яма. На початку XIX століття дорога через Радивонівку – Старий Млин (раніше у народі називалось село Радивонівка, так як в селі був мукомольний млин). Через село проходила чумацька дорога з м. Бахмут на Старобельський уїзд.

     У 1908 році у селі було 195 дворів з населенням 1272 чоловіка, з  яких половина були жінки, друга половина – чоловіки. Землю мали 210  селян по 2 десятини кожний. Основними заняттями були  – пахати землю та скотарство. Село Радивонівка – відносилось до Катеринославської губернії (нині Дніпропетровська область), до Бахмутського уїзду (нині – Бахмут) та до Званівської волості (нині село Званівка).

                                 ********************************

    Село Чорногорівка розташовується на лівому березі ріки Бахмут. Перше заселення цього села почалось у середині  XIX століття. У 1851 при селі був винокурний завод, який належав  гвардії – поручику Якову Люблянському. З архівних даних 1864 року у селі було 25 дворів, кількість жителів: 123 чоловіків, жінки – 125, селян-власників – 124. Основне заняття – хліборобство та скотарство. Село відносилось до Харківської губернії, Ізюмського уїзду (80 верст) і до Селімовської волості (село Селімовка, нині село Свято-Покровськ).

   Є навіть легенда, чому саме Чорногорівка ? Багато років тому, на південь від Сіверського Дінця топтали Дике поле скакуни кримських татар. Горе і сльози  несли вони слов’янам. Ці необжиті землі заселяли селяни, які втекли від поміщиків. Серед них був статний фігурою та світлий умом-Іван Чорногора. Одного разу пішли козаки на кримчаків і Іван Чорногора з ними. Відважно боронив землі тутешні від тих, хто ніс з собою біди та розорення. А коли повернувся, то прийшов не один, привів з собою красуню Марусю, яку звільниввід татарського полону. Жили вони на річці Бахмут, під Крейдяною горою. Давно це було, але пам’ять про нього жива і досі. На честь нього і назвали  село Чорногорівка. Та розповідає легенда.

    У 1881-89 рр. на північно-східному крилі Бахмутсько-Слов’янської котловини при геолого-розвідувальних роботах були знайдені поклади сирого доломіту ( Доломіт-це поширений мінерал  з групи карбонатів, має назву на честь імені французького мінеролога,  відкрившого його, Д. Доломьє), котрі потім відійшли до Кам’янської казенної зрошувальної ділянки, а потім радгосп «Ямський».

     З розвитком металургії виникла гостра потреба у застосуванні доломіту при виплавці сталі (обпалений доломіт застосовується у металургії в якості флюсу для заправки подин і відкосів мартенівських та інших систем виплавки сталі (електро-печі, конвектори), оберігаючи футерування від руйнування його шлаками). У 1908 році у  м. Бахмут було організовано акціонерне об’єднання «Доломіт» з 6 його членів. Засновником об’єднання був власник солевареного, цегляного та алебастрового заводів, а також власник земель при станції Часів-Яр та станції Краматорська, Штерцер В.В. з річним оборотом 100.000 рублів. Другим членом цього об’єднання був житель с. Радивонівка – Яків Петрович  Жученко, який мав майно на 15.000 рублів, і йому, як заможному селянину та жителю тутешніх місць, акціонерне товариство доручило брати участь  у торгах 28 вересня и 1908 року з купівлі землі з покладами доломіту на до Кам’янській казенній  зрошувальній  ділянці, завідуючим якого був Матвій Матвійович Монтеграс. На цих торгах був складений договір про вилучення площі з доломітом 8 десятин  1700 кв. сажнів і передачі в оренду акціонерному об’єднанню «Доломіт» для влаштування кар’єру з виємкою доломіту кожного року по 1500 куб. саженів на суму 7200  рублів, за ціною – 4 рублі  85 копійок за кожний сажень доломіту. Термін оренди складає з 1909 р. по 1929 р., на 20 років.

        Договір підписаний завідуючим  Кам’янської казенної зрошувальної ділянки М.М. Монтеграс  та селянином  села Радивонівки  Я.П. Жученко за присутністю представників нотаріусу м. Бахмут. До запуску заводу, добутий сирий доломіт вивозився акціонерами  найманим гужовим транспортом на станцію Деконська та у вагонах відправлявся споживачем, а частина його направлялася  на будівництво Північно-Донецької залізної дороги, котра у 1908 році, після вишукувальних робіт, почала будуватися. Місце, де повинна споруджуватись станція та насип під залізничні колії, було сильно заводнено. Для висушування спочатку була прорита дренажна канава, з’єднана з рікою Бахмут.

        Після висушування наймані селяни прилеглих селищ волами та кіньми      завозили  для  засипання пісок та землю, а наймані робочі користувались ручними  одноколісними тачками з  дерева. Основним  знаряддям були лопати. Керував будівництвом залізної дороги інженер Шухтанов, який у своїх роботах користувався картографією минулих часів, де була нанесена річка Яма біля с. Радивонівка.

         Нелегко будівельникам дороги було освоїти цю ділянку. Щоб вода річки Яма  не руйнувала насип залізничного полотна, їми були створені кам’яно-бетонні пройоми, через які води вказаної річки зберегли своє русло до р. Бахмут. На цій  же ділянці з залізобетону  було збудовано шляхопровід, який шов у сторону станції Виїмка, по нижній частині  його  прокладений шлях, що йшов у сторону станції Бахмут.

   У 1910 році було збудовано з червоної цегли саму будівлю станції Яма, назву якої дано самою природою, створивши не тільки річку Ями, але і власне місце її розташування  оточене з усіх сторін височинами. Будівництво Північної-Донецької залізної  дороги було закінчено у 1913 році і у серпні потяги  пішли з Харкова через станцію Шухтаново (нині – Лиман), станцію Яма, станцію Бахмут до станції Маріуполь. Станція Яма була невелика у той час, але вважалась вузловою.

                             **********************************

    Що стосується міста, то роком його народження хтось, колись і назвав 1913 рік, коли  акціонери збудували  доломітний завод, житлові будинки для адміністрації та робочу колонію. Будівництво заводу з чотирма шахтними  печами (вагранками) було закінчено влітку 1913 року і називався тоді «Ямським кар’єроуправлінням».  Прокласти Залізничну дорогу від заводу до станції Яма обійшлась акціонерному товариству у 20.000 рублів. Це дало змогу відвантажувати  металургійним заводам не тільки сирий доломіт, але і обпалений, якого завод до кінця року обпалив 3500 тон. Пересування пустих вагонів  від станції Яма по дорозі до заводу і назад відбувалось за допомогою навантажених волів.                                                                                             

    Щоб завод  давав у рік 100.000  рублів оборотних засобів, які необхідні для технічних  доробок, акціонерне товариство отримало згоду від царської влади на додатковий випуск акцій на суму 400.000 рублів. Кількість акціонерів збільшилась. На 15 березня 1915 року найбільша кількість акцій, кількістю  у 335, належала Жученко Я.П.

    Після завершення  технічних доробок, вагранок у 1914 році обпалили 4500 тон доломіту.  Управляючий заводом та кар’єрами товариства у 1913-1914 рр. був Валеріан Сергійович Котенов, а з 1914 р. до 1917 р.  Конрад-Ярослав Мечиславович  Шимановський. У 1917 році , після того, як сталася революція, завод був зупинений.

У 1920 році при станції Яма почалася забудова приватних будинків, після чого з’явилось    перше селище, названий також Яма, де було організовано Ямську селищну раду.

     Забудова житлових будинків продовжувалась і після 1930 року. З’явились нові селища – 1 і 3. До селищної ради відносились інші населені пункти, організації та господарство: Руднік, доломітний завод, станція Яма, радгосп імені Куйбишева, завдяки цьому чисельність населення збільшилась, та у 1939 році селище Яма став центром утворившогося Ямського району. До його складу  також ввійшли прилеглі села, станції: Сіль з залізничною станцією, Никифорівка, Бондарне, Пазана, Васюківка, Роздолівка, Василівка, Майорське, Липове, станція Виїмка, Переїзне, Кудрявка, станція Зовна, Званівка, Кірове (у минулому – Шахівка), Різниківка, Чорногорівка, Платонівка, Дронівка, а після 1945 року – Серебрянка, Підгорівка, Новозванівка-1, Верхньокам’янка (Чубарівка), Івано-Дар’ївка, радгосп «Спірне», Берестове.

       Через 20 років, у 1959 році, Ямський район скасували, а його територія ввійшла до складу Артемівського району.

        На початку шестидесятих років до Ямської селищної ради приєдналися села Радивонівка та Чорногорівка, і Яма отримала статус селище міського типу.

        23 червня 1961 року рішенням Сталінської (Донецької) облради Яма отримала статус міста районного підпорядкування.

         Якщо раніше в  Ямі переважала сільськогосподарська спрямованість, то з розвитком місцевої промисловості та доломітного заводу селище стало перетворюватись в індустріальне місто.

          Промисловість продовжувала розвиватися, і в останні роки паралельно будувались нові квартали житлових будинків у селищі Доломітчик та біля нього. Число жителів зросло і досягло 15.000 тисяч.

           У місті знаходились чотири загальноосвітні школи, училище механізації сільського господарства, музична школа, філіал Артемівського індустріального технікуму, три бібліотеки, кінотеатри, Будинок культури, спортивний палац з плаваючим басейном, стадіон, міська лікарня, аптеки, профілакторій-санаторій, крамниці, ринки, столові, ресторани та кафетерії, парк культури, бані, комбінати, автостанція, а у 1985 році було відкрито парк – 40 років Перемоги.

           До таких назв, як Яма, Ямський доломітний завод, ямські школи – ямчани давно звикли. Але місто тоді ще з року в рік розвивалося, згідно з цим, прийшов час змінити неблагозвучну назву – Яма.

            До 1971 року жителі Ями та міська влада триразово зверталися письмово у Верховну Раду України з проханням про перейменування міста, але позитивної відповіді не отримували.

            І ось настав ще один зручний момент. Восени 1971 року  у міському Будинку культури  проходила звітно-виборча партконференція, на якій було присутні 507 чоловік. Коли було вичерпано порядок денний, президіум конференції став надавати відповіді на запитання з зали.

           Автор цих рядків звернувся до тодішнього першого  секретаря Артемівського райкому партії Скринніку Івану Захаровичу, який був головою на конференції, з запискою, у якій просив його підтримки у перейменуванні назви міста.

           В записці були перераховані витяги з Великої Радянської енциклопедії , ось вони: Яма-бог смерті…, Яма- цар загробного життя…, Яма-річка у Магаданській області та інше.

          Безумовно, назва нашої Ями до вищевказаних ніякого відношення не має. Про неї там же, у Великій енциклопедії, написано: «Яма-селище міського типу, центр Ямського району. Розташований на правому березі р. Бахмут, у 7 км від впадання її у Сіверський Дінець.

         Записку І.З. Скриннік уважно прочитав і пообіцяв присутнім, що буде клопотати перед Верховною Радою о перейменуванні Ями. І своє слово він дотримав.

         Через 2 роки Верховна Рада попросила від керівництва Ямського міськвиконкому представити у Київ свій варіант нової назви міста з приміткою, щоб назва не повторювалась дворазово на території держави.

        У зв’язку з цим було об’явлено конкурс для жителів Ями на нову назву міста. Серед пропозицій, які надійшли були такі назви: Зеленоград, Місто Петрів, Яблуньград та Сіверськ.

      Конкурсна комісія, яку очолював голова міськвиконкому Н.В. Лаптєв, вибрали останню назву – Сіверськ. Крім того, нова назва обумовлена і тим, що неподалік у 7 кілометрах протікає ріка Сіверський Дінець,  на правому березі якої, деякі землі належали радгоспу «Ямський» і Ямському району. Тим самим, Сіверський Дінець, водами якого рясно зрошувались радгоспні поля, був значною мірою причетний  до життя і діяльності не тільки   Ями, але і району.

      У кінці липня сімдесят третього року минулого тисячоліття вся потрібна документація по новій назві міста, була вже у Києві, а 2-го серпня 1973 року Указом Президіуму Верховної Ради України,  Яму було перейменовано у Сіверськ.